Меню
Главная
Авторизация/Регистрация
 
Главная arrow Финансы. Экономика arrow Банковский менеджмент arrow
ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ З ВЕКСЕЛЯМИ

Характеристика та види векселів

Невід’ємним елементом сучасного грошового обігу є вексель. Як платіжний засіб вексель може використовуватись для погашення заборгованості між ринковими суб’єктами, запобігаючи платіжній кризі. Водночас вексель є інструментом комерційного кредиту, що виступає у вигляді відстрочення платежу за надані товари та послуги.

У буквальному перекладі слово «вексель» (wechsel, change, exchange, cambio) означає «розмін». Час появи першого векселя достеменно невідомий. Розвиток міжнародної торгівлі викликав потребу в обміні місцевих грошей на іноземні, а незручності та небезпека транспортування реальних грошей обумовили потребу у здійсненні обмінної операції за допомогою спеціального документа: купець давав міняйлі (банкіру) певну суму в місцевій валюті, отримуючи письмове зобов’язання останнього в тому, що його кореспондент у місці призначення виплатить клієнту еквівалент зазначеної суми в іноземній валюті. Подібний прообраз сучасного векселя існував ще в античні часи, однак найперший такий документ, знайдений істориками, виписано в Італії у 1207 р. Крім того, існує письмова згадка про ще більш давній документ, виписаний у 1157 р. з таким текстом: «Отримано десять генуезьких лір із зобов’язанням сплатити їх у Тунісі». Прообраз векселя функціонував у формі ордерів (наказів платежу), позичкових листів, розписок про видані суми, різного роду зобов’язань. І хоча в сучасному розумінні ці документи ще не можна назвати векселями, оскільки вони мали не кредитний, а комісійний характер, поява письмової форми оформлення угоди була першим кроком до їх перетворення у вексель.

Однією з причин поширення векселів в епоху Середньовіччя стала наявність заборони канонічними статутами та цивільним законодавством стягнення процентів з наданих у користування коштів. Так, на Латеранському соборі в 1179 р. папа Олександр ???засудив стягнення процентів і виголосив, що винні у цьому позбавляються причастя і християнського поховання. У Пізі постановою міської общини у 1286 р. було заборонено особам, які здій­снювали кредитні операції, проживати у місті, громадянам — надавати їм притулок, а суддям — заслуховувати їхні скарги1. На-
слідком цього було маскування кредитних операцій під торговельні угоди, надання коштів під заставу, які оформлялись вексе­лями, що, по-суті, мали фіктивний характер. Водночас активізація товарно-грошових відносин, розвиток ярмаркової торгівлі роз­ширили сферу застосування векселів. У XV—XVI ст. купці вже мали можливість не лише переказати кошти у місце проведення ярмарку, а й отримати кредит від банкіра шляхом виписування ним векселя без внесення реальних коштів (у цьому разі вексель стає знаряддям кредиту), а також доручити банкіру отримати платіж за борговим зобов’язанням, наданим йому за продані товари (в даному разі вексель відіграє роль засобу інкасування грошової суми). Удосконалюється і текст векселя: в ньому з’являються імена того, хто виписує (трасанта) вексель, того, кому адресовано наказ про оплату, отримувача коштів (ремітента) і пред’явника векселя. Оскільки поширюється практика виставлення векселів на інших банкірів та на боржників, з’являється необхідність в акцепті векселя, який спершу здійснюється в усній формі при свідках. У разі відмови боржника від оплати вексель міг бути опротестований, за процедурою, що доволі схожа на сучасну2. Отже, до початку XVII ст. було відпрацьовано схему функціонування векселя, сформовано вексельні звичаї, на основі яких створюються законодавчі акти, що регулювали обіг векселів. Зокрема, перший з них — вексельний статут Болоньї — було ухвалено у 1569 р.

Значним недоліком середньовічних векселів, що гальмував по­ширення вексельного обігу, була надмірна залежність векселя від конкретних осіб та матеріальних відносин між ними. Через це утруднювалося передання векселя, строк перебування векселя в обігу був невеликим3, а єдиними особами, що видавали векселі, були банкіри. Ситуація докорінно змінилась у ХVII ст., після того, як було законодавчо легалізовано передавальний напис — індосамент. Першою письмовою згадкою про індосамент є неаполітанський закон 1607 р., яким заборонявся передавальний напис на векселі. Індосамент було законодавчо визнано Ордонансом Людовика XIV у 1673 р. Подальші вдосконалення вексельного законодавства, які, зокрема, відбиті у Вексельному статуті Лейпцига 1682 р., Загальнонімецькому вексельному статуті 1847 р., британському Законі про вексель від 1882 р., призвели до перетворення векселя у безспірне боргове зобов’язання, яке повністю відірване від свого матеріального підґрунтя, в інструмент, доступний практично усім дієздатним особам.

У нашій країні вексельний обіг зародився у XVIII ст. у період петровських реформ. Особливого поширення він набув наприкінці XIX — початку XX ст., досягши в 1913 р. 71 % сукупного товарообігу Російської імперії, причому вексельні кредити комерційних банків сягнули 71,1 % вексельного обігу4. Після приходу до влади більшовиків вексельний обіг було ліквідовано і тимчасово відновлено лише на період проведення так званої нової економічної політики. У 20-х роках у СРСР вексель активно використовувався в господарському обороті аж до кредитної реформи 1930—1932 рр., якою було ліквідовано комерційний кредит і обмежено сферу використання векселя зовнішньоекономічною діяльністю відповідних радянських установ.

Розвиток міжнародних економічних відносин здавна вимагав уніфікації вексельного права. З цією метою проводилось кілька міжнародних конференцій, найвідомішою з яких стала Женевська конференція 1930 р. На конференції було прийнято конвенцію № 358, більш відому як Женевська вексельна конвенція. Цим документом встановлювався Уніфікований закон про переказні векселі і прості векселі, положення якого країни-учасниці зобов’яза­лись прийняти як національні вексельні закони. Крім цього, на конференції були прийняті Конвенція № 359 про врегулювання колізій законів про переказні та прості векселі, а також Конвенція № 360 про закони про гербовий збір стосовно переказних та простих векселів.

У відповідність до женевських вексельних конвенцій привели своє законодавство більшість європейських та ряд інших країн світу, які формують женевську систему вексельного права. Разом з тим у ряді країн вексельне законодавство базується на основі британського закону про векселі (Bills of Exchange Act) 1882 р. До них належать Великобританія, США, більшість членів Британської співдружності націй. Ще ціла низка країн не приєднались ні до женевської, ні до британської системи вексельного права.

СРСР як учасник женевської конференції у 1936 р. приєднався до женевських вексельних конвенцій, а 7 серпня 1937 р. було затверджено Положення про переказний і простий вексель, який, за винятком кількох пунктів, повністю збігався з Уніфікованим законом про переказні векселі і прості векселі. Проте прийняття цього документа не означало визнання комерційного кредиту, тому появи векселя у внутрішньому господарському обороті довелось чекати аж до кінця 80-х років.

Необхідність упровадження вексельного обігу закономірно постала у зв’язку з переходом України від планово-розподільної до ринкової системи господарювання. У прийнятому у червні 1991 р. Законі України «Про цінні папери та фондову біржу» вексель було легалізовано як цінний папір, що «може випускатись і обертатись» у країні. Остаточно ж відкрило шлях до активізації вексельного обігу прийняття Верховною Радою України Постанови «Про застосування векселів у господарському обороті України» від 17 червня 1992 р., в якій визнається прихильність до стандартів Женевської вексельної конвенції 1930 р.

Загалом вексельне законодавство України складається із Женевської конвенції 1930 р., якою запроваджено Уніфікаційний закон про переказні векселі та прості векселі, з урахуванням застережень, обумовлених додатком ІІ до цієї Конвенції, та із Женев­ської конвенції 1930 р. про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 р. про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості веселі», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 р. про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів», Закону України «Про обіг векселів в Україні» від 5.04.2001 р.

Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18 червня 1991 р. визначає вексель як цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

За формою та способом використання векселі поділяють на прості і переказні.

Простий вексель означає зобов’язання однієї особи виплатити зазначену суму коштів іншій особі за поставлені товари чи надані послуги.

Переказний вексель є наказом позичальнику виплатити певну суму коштів пред’явнику векселя.

Залежно від характеру угод, що спричинили появу векселя, розрізняють комерційні та фінансові векселі.

Комерційний вексель з’являється в обігу в результаті реальної угоди з купівлі-продажу цінностей, виконаних робіт, наданих послуг. Звідси походять синоніми комерційного векселя: товарний, торговий.

Фінансовий вексель виникає внаслідок фінансової операції і засвідчує отримання грошової позики. Векселі, в основу яких покладено реальні фінансові угоди і котрі виписані (акцептовані) авторитетними особами, передусім банками, мають досить широку сферу обігу1. В обігу, однак, можуть з’являтись і фіктивні, безгрошові векселі, до яких належать так звані дружні, бронзові, підроблені векселі.

Підроблений вексель — це вексель, в якому міститься підроблений підпис векселедавця, або акцептанта, фальсифіковано вексельну суму чи строк погашення. Підроблення здійснюється з метою отримання коштів у банку під даний вексель.

Дружній (приятельський) вексель також не передбачає реальної кредитної операції. Він акцептується з метою надання допомоги в отриманні кредиту під вексель неплатоспроможній особі. Як правило, обидва суб’єкти угоди акцептують векселі один на одного для того, щоб згодом отримати під них кредит у банку. Такі векселі, коли кілька суб’єктів виступають то векселедавцем (платником), то векселедержателем (покупцем), називають зустрічними. Однак зустрічні векселі не завжди є фіктивними (дружніми чи бронзовими), оскільки вони можуть з’являтись і в результаті реальних торговельних відносин між контрагентами.

Бронзовий (дутий, вигаданий) вексель виписується на ім’я неіснуючої або заздалегідь неплатоспроможної особи. Метою подібної операції є отримання кредиту чи збільшення заборгованості неплатоспроможної особи для того, щоб майно банкрута залишилось у близьких йому осіб, замість того, щоб перейти у власність реальних кредиторів. На відміну від дружнього векселя, в якому особа, що його акцептувала (підписала), бере на себе вексельні зобов’язання, бронзовий вексель виникає для обману кредиторів. Проблема, однак, у тому, що, незважаючи на економічну дефектність дружніх та бронзових векселів, у них немає юридичних дефектів, оскільки підписи не фіктивні, наявні усі реквізити. Це вимагає підвищеної уваги з боку працівників банку до здійснення вексельного кредитування.

 
Оригинал текста доступен для загрузки на странице содержания
< Пред   СОДЕРЖАНИЕ СКАЧАТЬ   След >
 

СКАЧАТЬ ОРИГИНАЛ
ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ З ВЕКСЕЛЯМИ